Журнали

«Перемагаємо завдяки витривало­сті» – сімейний девіз британського море­ плавця й дослідника Антарктики Ернеста Шеклтона, який згадується в цьому випус­ку. Його ім’я не надто відоме широкому загалу, принаймні в Україні. Але всі його експедиції початку XX століття – це не­ ймовірна суміш відваги, винахідливості й любові на рівні самопожертви. Чи все йому вдавалося, як бажалося? Звісно, що ні. Але те, що вдавалося, варте захоплен­ня. І якось це все перегукується з нашою боротьбою…

Наш 15-ий випуск за п’ять років існування. Це наче й неба­гато, але вже можна озирнутися на пройдений шлях. Подякува­ти всім, хто був із нами на цьо­му шляху. Ми творимо «Вічного мандрівника» у складний період.
Іноді нас запитують: «А чи ак­туальна взагалі оця вся мандрів­ на тематика під час війни?». І тут ми знову просимо не плутати ку­рортний туризм із вічною жагою до мандрів та пізнання світу. Друге – це те, що існує всередині нас, незалежно від обставин. Навіть якщо стати на шлях воїна.

Термін «революція рюкзаків» народився у США в сере­ дині минулого століття, коли американці взялися масово подорожувати. Вони почали розуміти, що мандри – це теж потреба, куди вагоміша за матеріальні цінності.
В Україні довгий час більшість людей зрідка виїжджали навіть за межі області, не те, що країни. Причини аналізувати не будемо – так склалося історично. І все ж, потяг до ман­дрів в українців почав пробуджуватися, особливо остан­німи роками. Але тут же виникали перепони.

Наш читачу, не знаю, яка буде ситуація в Україні, коли ти триматимеш цей журнал.
Але зараз для нас найголов­ ніше – робити все для того, щоб якнайшвидше визволити рідну землю від загарбників. Тому цей номер, який перед повномасштабним вторгненням росії був на кінцевій стадії готовності, довелося відкласти в сторону. Лише за деякий час ми змогли взятися і допрацювати та видати його.

Я не відзначаюся балакучістю, але іноді люблю спонтанні розмо­ви з незнайомцями. Особливо на вокзалах чи в аеропортах. Так недавно наслухався про життя в Південній Кореї від українських експатів. Країна розвинена, прогресивна, з чітким порядком, яко­ го усі дотримуються. Але в людей вкрай мало вільного часу: дорослі бага­ то працюють, діти багато навчаються. Одразу згадав розповідь героя цього номера Ореста Зуба про США, де населення реаль­но перепрацьовує заради високого рівня життя. А можна згада­ ти й іншу крайність: мешканці деяких країн Океанії працюють лише до обіду. Або не працюють взагалі, живучи з того, що Бог пошле. І посилає ж! Із матеріальних благ вони майже нічого не мають, і це не заважає їм бути щасливими. Де знаходиться ідеал чи «золота середина» – нехай кожен вирішує для себе. Але чим більше українці мандрують, тим більше розуміють: у нашій країні жити зовсім непогано.

Кілька років тому мені пощасти­ло побувати в Парижі. Я в компанії кількох товаришів ініціював три­ валу прогулянку визначними міс­цями французької столиці. Коли  ж перед нами нарешті замайоріла Ейфелева вежа, мої друзі всілися на лавочку, не бажаючи підходити  ближче. І поки я намотував «коло по­ шани» біля вежі, вони собі смакували французькими булочками, милуючись зда­леку краєвидом. «Ми просто хотіли насолодитися моментом», – пояснили товариші. А я опісля замислився: кому ж пощастило більше? Мабуть, кожному своє.
Серед мандрівників є доволі поширений вислів: «поставити галочку». Себто відвідати якесь місце заради того, щоб потім відзначити: «я там був». «Галочництво» сприймається переважно негативно, адже з кожної мандрівки варто взяти щось більше, ніж просто відмітку.

Деякі мої друзі класифікують подорожуючих на два типи: мандрівники і туристи. Мов­ляв, мандрівники – це ті, хто готові з головою поринути в невідоме, шукають пригод, вражень і відкриттів. А от ту­ристи – це, швидше, відпочивальники, які прагнуть комфор­ту, часто користуються послугами туроператорів і відвідують найбільш відомі туристичні місця.

Коли мене запитують про найщасливіші миті життя, я одразу переношуся в роки безтурбот­ного дитинства, в поле за селом, де проводив чимало часу, випа­саючи худобу і залишаючись на­ одинці зі своїми думками. Тому чудово розумію хлопчину з вірша Василя Симоненка. Як і героя цього номеру Віктора Пашника з подібним життєвим сюжетом. Саме так народжу­ються великі мрії. А що Вас спрямувало на стежку мандрів? Коментарі можете залишати на нашій сторінці у Фейсбуці.