Видавничий дім журналу
«Пам’ятки України»: Передісторія
Захоплення комуністами влади в Україні призвело до руйнування історичної пам’яті та національної спадщини – від музейних до архітектурних пам’яток. Антицерковна кампанія поховала десятки старовинних храмів, серед яких – Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори – одні з небагатьох споруд Русі-України, які збереглись до ХХ століття. Також більшовики відзначились руйнуванням історично складеної забудови міст, у данину соцреалізму зводили нісенітні кубічні споруди і пам’ятники для уславлення свого режиму. Варто лише згадати, як поруч із тендітним центром Харкова – у загрозливій близькості до історичної архітектури – звели нинішній Майдан Свободи з величезним пам’ятником Леніна.
Зміни на краще
Друга світова привернула увагу міжнародної спільноти до проблематики охорони пам’яток, адже воєнні події поруйнували і зрівняли із землею наступні релікти архітектури. Представники західних держав випрацювали систему міжнародних пактів, конвенцій і договорів, які б захищали визначні пам’ятки матеріальної спадщини, вибудували всесвітню пам’яткоохоронну систему, вершиною котрої стало ЮНЕСКО з її важливими підрозділами ICOM та ICOMOS. Щоб виправдати варварські вчинки й забезпечити простір для будівельних експериментів, більшовики навмисне відкладали ратифікацію міжнародного законодавства, не надавали історично знаковим об’єктам світовий юридичний статус. Тому більшість визначних пам’яток занепала: під тягарем часу й свідомої байдужості.
Хрущовська відлига певною мірою поліпшила стан справ. Цьому сприяв незначний плюралізм думок, унаслідок якого розгорнулась науково-культурна дискусія щодо старовинної архітектури, її стану та охорони. В українській пресі появились публікації про культурні втрати й заклики до рішучих дій. Водночас міжнародні інституції регулярно отримували звернення українських дисидентів і представників діаспори про пам’яткоохоронні злочини росії.
Під зовнішнім і внутрішнім тиском комуністи вимушено розпочали пам’яткоохоронні зміни, і в дусі «суспільної турботи» про культурну спадщину постало Українське товариство охорони пам’ятників (згодом – пам’яток) історії та культури. Це відбулось у 1966 році, і хоч відтоді товариство зазнало ряду змін, але, без заперечень, пік його розвитку припав на керівництво упродовж 22 років – голови правління товариства, заступника голови Ради Міністрів УРСР академіка П.Тронька.
Періодичне видання
Одним із перших кроків стало створення інформаційно-методичного бюлетеню «Пам’ятники (із 1988 – Пам’ятки) України». За першочерговим замислом, це мало допомогти висвітлювати пам’яткоохоронні проблеми широкому загалу й слугувати офіційним органом новоствореної громадської організації. Однак, як і всі тогочасні друковані засоби масової інформації, видання строго контролювалося тоталітарним режимом та мусило висвітлювати й проводити серед населення лінію партії. Тому з обкладинок уже перших випусків на читача дивитимуться зображення Леніна, його соратників, «народних вождів», пам’ятників «Великої Вітчизняної».
Певні зміни відбулись із приходом до редакції квартальника Анатолія Сєрикова – молодого журналіста, заступника головного редактора й правої руки академіка П.Тронька. У часописі почали постійно з’являтися статті, що засадничо відходили від комуністичної ідеології й зачіпали справжні, невигадані проблеми дослідження й охорони пам’яток, заборонених ще тоді авторів-шістдесятників Михайла Брайчеського, Лідії Орел, Леоніда Махновця, Олени Апанович, Івана Гончара, Олеся Силина.
Оголошення горбачовського курсу перебудови знаменувало новий етап в історії бюлетеня. Із політичним потеплінням керівництво редколегією і редакцією «Пам’яток» академік Тронько повністю передовірив Анатолію Сєриков. Перебравши кермо виключно у власні руки, він залучив до активу редколегії прогресивних діячів національної науки і культури В’ячеслава Брюховецького, Миколу Жулинського, Олега Микитенка, Ларису Скорик, Анатолія Мокренка, і наважився 1985 року видати номер, присвячений 800-річчю «Слова про похід Ігорів», де вперше радянські тези перемістились на другорядний план – і це спричинило захоплену симпатію втомленого облудною ідеологією суспільства.
Згодом, будучи по духу негативно налаштованим до комуністичної ідеології й користуючись значними послабленнями цензури, журналіст відмовився взагалі від провладних принципів і віддав перевагу публікаціям на виключно вразливі теми для широкого загалу: реальний стан справді цінних пам’яток культури, білі плями національної історії, замовчувані раніше героїчні сторінки минувшини, пошуки і знахідки, викриття антиукраїнських фальсифікацій. Завдяки цьому бюлетень набирав популярності, ставав затребуваним всеукраїнським журналом, а його наклад у короткі строки сягнув нечуваного тиражу – понад 100 тисяч примірників.
Боротьба
Та старорежимні персонажі – осколки комуністичної влади – не сиділи склавши руки. У 1988 році їм удалось усунути від управління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури академіка Петра Тронька. Леонід Кравчук, Марія Орлик і Микола Пархоменко привели до керівництва товариства промосковського академіка-українофоба Петра Толочка. Як наслідок, інформаційно-методичний бюлетень утратив протекцію засновника та багаторічного керівника, опинившись перед загрозою ідеологічної розправи, адже з приходом Толочка було одразу розформовано унікальну історико-мистецтвознавчу бібліотеку правління товариства, реставраційні і сувенірно-виробничі майстерні, заморожено фінансування Музею народної архітектури та побуту.
Анатолій Сєриков і його наставник вирішують створити незалежне медіа, зберігши назву «Пам’ятки України» та перетворивши його на офіційний науково-популярний ілюстрований повноколірний журнал з періодичністю шість разів на рік. Перше число датується 1989 роком. Зміна формату, дизайну лише посприяла популяризації періодика, а відмежованість від компартійного офіціозу – припливу й консолідації досі невідомих публіці національно свідомих авторів. Такий підхід остаточно закріпив за виданням звання трибуни національного відродження.
Останнє підтверджують і досягнення журналу часів державотворення. Належить насамперед згадати першодрук національної символіки – Прапора, Герба й Гімна, що здобули державний статус. Не менш сенсаційною й визначною стала історико-культурна Чорнобильська експедиція «Пам’яток України». Редакція поставила за мету привернути увагу суспільства до проблеми зникнення (через різні природні й техногенні чинники) та збереження старожитностей Поліського краю. У підсумку експедиція набула державної підтримки, в ній взяли участь такі відомі особистості, як Ліна Костенко, Лідія Орел, Михайло Загреба, науковці із Національного музею народної архітектури та побуту України, інститутів НАНУ – народознавства, ядерних досліджень, інших.
Нові шляхи
Однак із проголошенням Незалежності журнал наткнувся на труднощі, що призвели до зменшення кола читачів. Негативні тенденції посилювали два фактори –медійна конкуренція та загальне економічне зубожіння.
В основу першого лягло збільшення засобів масової інформації, які почали висвітлювати проблеми національної історії й культури. Частина з них – колишні провладні (наприклад «Соціалістична культура», «Трибуна лектора»), перевзуті задля збереження аудиторії. Українці перенасичувались і втомлювались від виявив патріотичної риторики, котрі не вирішували назрілих економічних та соціальних проблем. Тому інтерес до українських видань почав подати, зумовивши медійну кризу 1994 року, а читацька аудиторія наприкінці 1990-х повернулась до російськомовного продукту.
У той же час другий – економічний, матеріальний – чинник позбував зацікавленого читача можливості купувати якісний продукт. Окрім того, затяжна криза заважала й роботі самого малого підприємства «Пам’ятки України» через зріст ціни на друк, брак паперу, а також банкрутство компаній-партнерів.
Підтримати видавництво зголосились представники української діаспори. Так на початку 1990-х років Фонд кафедр українознавства Гарвардського університету надав комп’ютери та придбав поліграфічне устаткування в Італії. Повноформатна друкарська машина «Гайдельберг», на жаль, виявилась уживаною та вимагала постійного додаткових затрат, жертводавці ж наполягали на самоокупності друкарського процесу, і керівництво «Пам’яток» вирішило від нього відмовитись, як і від співпраці з закордонням.
У результаті тривалих перемовин головний редактор журналу Анатолій Сєриков зрештою погодився 1994 року на підтримку й співзасновництво Міністерства культури України, очолюваного академіком Іваном Дзюбою та його першим заступником Миколою Яковиною, та передав управління і фінансування редакції новоствореному Державному підприємству Мінкультури «Редакція журналу «Пам’ятки України: Історія та культура», залишивши за собою контрольний пакет акцій видання, а сам 1997 року склав професійні обов’язки й виїхав через сімейні обставинами за кордон. В історії знаменитої періодики наступив новий період.
Науковий крен
Керівництво над редакцією перейняли Михайло Майстренко, Віктор Вечерський та Олександр Рибалко. Нові очільники свідомо відмовились від науково-популярного стилю і прагнули підвищити науковий рівень (академічність) періодики й розповідати «професійніше» про культурні феномени сухою книжною мовою, перенасиченою фаховою термінологією і рідковживаною лексикою. Ілюстративні матеріали втратили свою роль і яскравість. «Пам’ятки України» стали виданням вузького кола спеціалістів, втративши інтерес широкої читацької аудиторії, не налаштованої на складні терміни й «академічні» статті. Тому кількість проданих екземплярів упала до кількох сотень. Безповоротні занепад та закриття журналу попередило Міністерство культури і культури України під керівництвом Василя Вовкуна і Миколи Яковини. Дивлячись на успішний ребрендинг багатьох періодик, здійснений А.Сєриковим, керівники міністерства запросили 2008 року колишнього головного редактора зробити аналогічне для свого ж дітища, а також решти газет і журналів, котрі належали Газетно-журнальному видавництву міністерства, – і очолити крихку команду медійників.
Між трьома президентами
2009 року легендарний керівник повернувся і повернув «Пам’яткам України» попередній формат – науково-популярного багатоколірного ілюстрованого журналу. Однак А.Сєриков устиг випустити лише два великоформатні числа (які привернули увагу читачів, особливо через публікації Ліни Костенко, її дочки Оксани Пахльовської, Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко на честь 200-річчя від дня народження Миколи Гоголя). 2010 року злочинна влада Віктора Януковича звільнила редакцію періодичного видання в повному складі. Будучи безробітним, багатолітній засновник знову емігрував за кордон, де мав пропозиції від іноземних інформаційних і рекламних агентств. Уваги заслуговує й те, що напередодні трагедії Газетно-журнальне видавництво отримало за указом президента Віктора Ющенка статус національного.
Чинна влада наважилась відновити «Пам’ятки України» в попередньому статусі лише через півтора роки. Шеф-редактором призначили видатного історика Ігоря Гирича. На допомогу він залучив філолога з видавництва «Генеза» Лесю Богослов, зробивши її головним редактором. Разом вони продовжили розпочате Анатолієм Сєриковим, але тримались осторонь від політики, боячись повторити долю своїх попередників. Таким чином удалось майже відновити стиль журналу, надати йому щомісячну періодичність (хоч тодішньому керівництву, за його словами, вдалось випустити 1/5 від запланованих чисел) і створити систему тематичних спеціальних випусків. До останніх редакція відносила «персональні» видання, де детально розповідалось про певну постать української історії чи науки. Так Ігорю Гиричу вдалось піднести людину до рівня пам’ятки й випустити номери, присвячені Тарасу Шевченку, Михайлу Грушевському, Василю Кричевському та іншим.
Незначні зміни настигли трудовий колектив із Революцією Гідності: у Національному газетно-журнальному видавництві поновили Анатолія Сєрикова. Творець «Пам’яток України» зайняв пост заступника головного редактора видавництва, а 2016 року повністю відновив керівництво журналом. На рівні з Міністерством культури статус засновника отримала Фундація Героя України академіка Петра Тронька.
Вільне плавання
Невдовзі – у 2017 році – відбувся болісний процес роздержавлення друкованих ЗМІ, який уславився інтригами й гучними скандалами проти Мінкультури й особисто міністра Євгена Нищука керівників Державного підприємства «Національне газетно-журнальне видавництво» Андрія Щекуна, Євгена Букета, Дмитра Чобота. Незважаючи на труднощі, трудовому колективу періодичного журналу вдалось вийти з-під опіки виконавчого органу й створити власне приватне підприємство «Видавничий дім журналу “Пам’ятки України”». Головним редактором якого – без жодних заперечень – обрали Анатолія Сєрикова, який чимало допоміг у подоланні організаційних криз. Очільниками – Юрія Пушненка й Валентина Кондратюка.
Водночас працівники наткнулись на купу фінансових і юридичних проблем, але в результаті плідної роботи вдалось не лише продовжити випуск заглавного журналу, а й заснувати нові, серед яких – «Пам’ятки України: Науковий альманах», «Вічний мандрівник», «Визвольна боротьба», «Народна бібліотека». Значним досягненням став друк багатьох книжкових видань і продовження серії книг «Бібліотека журналу “Пам’ятки України”», започаткованої Анатолієм Сєриковим ще в 1990 році. На сьогодні вона нараховує понад 160 «томів».
