Михайло ЗАГРЕБА
На одному з далеких київських цвинтарів відбувся скромний, широкою громадськістю не помічений, похорон. 13 січня 2001 року, коли XX століття вже й за старим стилем добігало свого кінця...
Поховали дуже гарну, порядну людину – Михайла Івановича Загребу. Людину великої мужності, ще зовсім не стару, жити б та й жити, 56 років. Похилили над ним жовті прапори Союзу інвалідів Чорнобиля, знакові прапори радіації. І коли після панахиди й прощальних слів мали вже опускати його в могилу, і похмурий гробокоп скомандував: «Живые, забирайтесь от гроба!» – раптом вийшов син Михайла Івановича і сказав: «Мама просила, щоб прозвучав вальс із фільму "Заметіль"».
Він увімкнув магнітофон, і під високими соснами Лісового цвинтаря полилася нечувана для такого скорботного місця музика – вальс. Люди заніміли, у багатьох на очах стояли сльози. Кожен розумів, що це був вальс їхньої молодості, їхньої любові, може, першого танцю, – якийсь сокровенний, лише їм двом зрозумілий код, – цьому вже мертвому чоловіку і його похиленій над ним вдові.
Я знала його в часі менше, ніж всі там присутні родичі його і друзі. Але я знала його у вимірах іншого часу, бо зустрілися ми у Чорнобильській зоні, в екстремальних умовах експедиції, - там, де як рентгенівським промінням просвічує людину наскрізь. Коли він підійшов до мене і привітався, кре¬мезний, в чорно-зеленій камуфляж¬ці, з похідною сумкою через плече, я відразу ж відчула – це людина, з якою можна іти в розвідку.
Не дивуйтеся, що вживаю цей вираз із чоловічого кодексу честі. Я прожи-ла понад 30 років поруч з людиною, що була втіленням цих понять, і вони для мене найвищі. Я впізнаю цих лю¬дей, вирізняю з-поміж усіх. Михайло Загреба був людиною саме цієї про¬би. Він був лицарем честі. Це його і привело в Зону.
Він був одним із перших, хто зрозу¬мів, що Зона – це не тільки радіоак-тивно забруднена територія, не тіль¬ки втрачені для господарства, для економіки угіддя, ліси і промислові об’єкти. Це втрачена унікальна народ¬на культура Полісся, розселений і зні¬вельований неповторний етнос, пе¬рерваний духовний зв’язок поколінь і невимовне горе десятків тисяч людей, що втратили свою малу батьківщину. І він пішов у Зону в складі перших же експедицій, споряджених журналом «Пам’ятки України», – це було кілька відважних і самовідданих людей, не захищених ні обладнанням, ні під¬тримкою суспільства, ні законом.
Ще перед тим, у травні 1986 року, мо¬білізований як військовик запасу і кинутий на атомну амбразуру, він впри¬тул побачив усю глибину трагедії, яка спіткала цю землю, і прикипів душею до Зони. Звідтоді там вже і працював, спершу на ліквідації наслідків, яких вже неможливо ліквідувати, потім фотоко-респондентом газети «Вісник Чорноби¬ля» – ще тоді, коли вона була буквально бойовим листком і мала підзаголовок: «Газета із епіцентру атомної катастро-фи». І всі оті фотознімки, що облетіли тоді світ, що вражали нас зі сторінок га-зет і журналів, опубліковані найчастіше безіменно, – їх робили конкретні, само-жертовні люди, і серед них – Михайло Загреба. Ота легендарна емблематична сосна, те звалище вертольотів, як білі кості, у селі Розсоха, і четвертий блок у чорних розломах вибуху. І та дівчинка з очима як дві молитви, зі свічечкою в руках, – все це він, Майстер, подвиж¬ник, що стояв на цезієвих і плутоніє¬вих плямах, наражаючи себе на страш¬ну небезпеку і вже тоді програмуючи для своєї сім’ї це майбутнє горе, і цей вальс під високими соснами серед па¬мороззю вкритих могил. «Знову і знову, протягом десяти літ, у перервах між лі¬карнями, простує він у Зону. Самогуб¬ця?» – так непокоївся про нього в статті у «Пам’ятках України» Анатолій Сєриков.
Ні, не самогубця. Він любив життя. Любив свою сім’ю. Любив природу. Не¬дарма ж фотографував не лише атомну пустелю й розруху, а й поліське небо над нею, і дерева, і ріки. Любив Зону.
Ви запитаєте, – як можна любити Зону? А як її можна не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глиб¬ше, покаянно, бо це любов, помноже¬на на біль непоправної втрати.
Він був очима Зони. Її літописцем і художником. Він залишив нам неоці-ненний скарб – документальний фо¬толітопис, де навіки зафіксована і та, нині вже неіснуюча, згоріла Воскре¬сенська церква у Товстому лісі, і по¬ховання села Кошарівки, і варварська руйнація Нових Шепеличів, і цвинтар кораблів у чорнобильській затоці. Він залишив цілу портретну галерею ко¬лишніх мешканців тих виселених сіл, серію «Діти Чорнобиля». І своєрід¬ну архаїку по той бік Прип'яті, і од¬нойменне мертве місто по цей. Який би міг бути дивовижний альбом! – не з тих розкішно виданих до чергової дати, а по-справжньому творчий, ав¬торський, що мав би величезне пізна¬вальне і наукове значення, і являв би собою художню цінність. Михайло За¬греба навіть змакетував такий альбом, підготував до друку, але не знайшлося видавця, не знайшлося спонсорів. Нині в моді нова кон'юнктура, а він, майстер високого класу, не вписувався як в ту, так і в цю.
Кажуть, в ніч перед смертю йому не спалось. Він гортав свої альбоми, свій чорнобильський літопис, розгля¬дав фотографії. Чому він їх розглядав? Прощався зі справою свого життя чи щось планував на майбутнє? Компо¬нував варіанти чи подумки блукав Зоною? Я знаю, який він був прискі¬пливий до себе, він двічі приходив до мене з тим альбомом. Був напру¬жений як струна, вивіряв ритм, ком¬позицію, графіку. Він його не просто складав, він монтував його як фільм.
А ще він, кажуть, мав акторський талант, грав свого часу в самодіяль-ному театрі. Може, звідти ота розкута пластика жесту, здатність до неспо-діваних і дотепних імпровізацій, чут¬тя поезії. І той дивовижний вальс, що востаннє пролунав йому на цім світі.
Також він був сумлінним оператив¬ним журналістом. Тривалий час з но-мера в номер «Вісник Чорнобиля» пу¬блікував серію його статей «Пропусти Чорнобиль крізь серце». Вже й після того, як відлунав той вальс, я розгор¬таю «Вісник Чорнобиля» – а там знову його стаття. Життя урвалося, а робота продовжується.
Поховали його біля матері. Лише вона знає, як йому, сироті, жилося у важкі післявоєнні роки, – батько за¬гинув на фронті. І тут би я хотіла зга¬дати слово «Тараща», останнім часом так немилосердно затягане в етично неохайних контекстах, – ушляхетни¬ти його причетністю до незабутньо гарної людини. Бо Михайло Загреба народився саме в Таращі. Довоєнне їхнє помешкання у Пасажі на Хре¬щатику лежало в руїнах. І можливо, коли ми, школярики післявоєнних років, розбирали ті завали руїн на Хрещатику, я тримала в руках і об¬горілу цеглинку його отчого дому. Воістину загадкові шляхи зустрічей і розминань, і невловимих дотиків до чужої долі. Мені здається, що я знала цю людину завжди.
Не буду розповідати про наші екс¬педиційні мандри у Зоні. Про веселу втому і обіди сухим пайком у автобу¬сах в полі. Про містичний ефект при-сутності Майстра скрізь, де щось чи хтось був вартий уваги його об'єктива.
Розкажу про людську ніжність.
Наша експедиція приїхала в Зону у квітні. Все цвіло, все буяло, співали птахи. Ми жили у готелі, Михайло Іва¬нович ночами працював у своїй фо-толабораторії, а вранці приєднувався до нас. Вставати доводилося вдосвіта. Сон у Чорнобилі міцний: тиша. І рап¬том мене будить така солов’їна трель, таке заливисте тьохкання! А це Ми¬хайло Іванович, ідучи до нас у готель, записав по дорозі чорнобильського солов’я, підняв руку з магнітофоном врівень вікна і сміється: «Підйом!».
У Києві вже інакше, тисяча справ, клопотів, постійно хтось дзвонить. Як казав І.Козловський: «У мене в квар¬тирі телефон, а жити ж якось треба». Ну, і працювати ж. Мій чоловік, ряту¬ючи мій робочий день, всім казав, що мене немає дома. Михайло Іванович Загреба був одним із небагатьох ви¬нятків, для кого я була дома завжди. Але як зробити, щоб він напевно міг додзвонитись? Він засміявся і сказав: «Пароль „Троянда”!». І ось на цей ри¬царський пароль наш домашній Сезам відчинявся неодмінно.
І коли пізнього зимового вечора різко пролунав телефонний дзвінок, і цей, лише нам відомий, втаємниче¬ний «Пароль „Троянда”!» сказав незна¬йомий юнацький голос, – я похолола. І зрозуміла: все. Ще одна прекрасна людина залишилася у ХХ-му столітті.
О, якби ми, люди, знали своїх сучас¬ників! – не тих, що нам щодня, щохви-лини лізуть межи очі зі всіх телеекра¬нів, декларуючи свою турботу про народ. А тих, що працюють віддано і стоїчно, не розраховуючи ні на по¬дяку, ні на віддачу, ні навіть на еле¬ментарне розуміння. Тоді б змінилася наша оптика, і ми б нарешті зрозумі¬ли, що нація не спить, не стоїть на ко¬лінах, і що там, де три українці - не конче два гетьмани, а часом усі три робітники цієї великої, занедбаної, і вже й радіоактивно забрудненої ниви.
Парадокс, але саме там, у Зоні від¬чуження, може виникнути така рід¬ність між людьми. Скільки буватиму в Зоні, ввижатиметься мені його си¬лует – кремезний, з похідною сумкою через плече, силует Лицаря Зони від¬чуження.
Ліна КОСТЕНКО
