Ліна КОСТЕНКО

Ліна КОСТЕНКО

Ліна КОСТЕНКО – відома українська поетеса, письменниця, шестидесятниця й дисидентка. Одна з живих "класиків", визнаний як широким загалом, так і мистецтвознавцями геній вітчизняної літератури, про що свідчить шалена популярність та активне цитування віршів серед звичайного населення. Одна з причин – їхня простото й надзвичайна глибокість, які не можуть залишити байдужим читача.

Ліна Костенко народилась 19 березня 1930 року в місті Ржищеві, що на Київщині, в учительський родині. У 1936 році разом із сім'єю переїхала до Києва, де розпочала своє навчання в школі на Трухановому острові. Згодом, під час Другої світової війни, заклад спалили разом з усім тамтешнім поселенням, а про них – залишився тільки спогад, який майбутня поетеса вилила у відомому вірші "Я виросла в Київській Венеції". Згодом продовжила навчання на Куренівці.

Перший вірш Ліна Костенко опублікувала в дитячій газеті "Зірка" (1946). Після завершення школи поступила в Київський педагогічний інститут, пізніше — у Московський літературний інститут імені О.Горького. Останній із них вона закінчила 1956 року. Під час здобуття вищої освіти познайомилась і вийшла заміж за свого однокурсника Єжи-Яна Пахльовського, від якого згодом народила доньку Оксану (1956).

У 1957 році вийшла перша збірка віршів Ліни Костенко – "Проміння землі", а в 1958 – "Вітрила". Вони обидві зацікавили як літературних критиків, так й аудиторію. Проте визнання зафіксували саме "Мандрівки серця" (1961), що продемонстрували сформований авторський стиль і продемонстрували її потужний поетичний талант.

На початку 1960-х років стала активною учасницею літературних вечорів Клубу творчої молоді. Тоді ж її почали звинувачувати у "формалістичних викрутасах" та "затемненні ідейно-художнього місту". Через це припинили зйомку фільму за сценарієм Костенко, а також припинили друк збірки віршів «Зоряний інтеґрал».

Подальше становище поетеси в тодішньому культурному середовищі погіршала активна громадська діяльність: вона однією з небагатьох не змовчала розгром колег-шістдесятників. У 1965ь році стала підписантом лиса-протесту проти арештів національної інтелігенції. Відвідувала суди проти українських дисидентів. Зокрема, під процесу над братами Горинями кинула їм квіти. Ставала співавторкою різноманітних звернень на захист безневинних. Як наслідок, у 1973 році потрапила до так званих "чорних списків", що перекрило шлях до наступних публікацій.

Лише після смерті секретаря ЦК КПУ з ідеології їй вдалось видати збірку "Над берегами вічної ріки" (1977), а в 1979 — за спеціальною постановою Президії СПУ — історичний роман у віршах "Маруся Чурай". Останній пролежав у "шухлядці" 6 років і, відповідно, спричинив резонанс у суспільстві. Саме за нього поетеса отримала 1987 року Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка.

Із поступовими політичними змінами виходять збірки Ліни Василівни "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987), "Бузиновий цар" (1987).

Із здобуттям Незалежності письменниця активно працює в різноманітних літературних та журналістських жанрах. Так, зокрема, її статті про місце української літератури у світі стали зразками публіцистичної майстерності для наступних поколінь дописувачів, а перший прозовий роман "Записки українського самаседшого" (2010) спричинив суспільний ажіотаж та став лідером продажів. Також Ліна Костенко не полишає й поетичної творчості: її роман у віршах "Берестечко" (2010) вважається одним із шедеврів історичної драми й посів гідне місце поруч із "Марусею Чурай". Наступного ж року вийшла друком збірка "Річка Геракліта".

Попри свій поважний вік, письменниці й досі активно працює, надихаючи мільйони людей і перетворившись на живий символ української невтомності, сміливості та літературної краси.