Кращі з кращих світлин старовинних українських архітектурних пам’яток та їхніх ансамблів, поза всяким сумнівом, належать цьому дивовижному Майстру – Максиму Рітусу, головному більд-редакторові і першому заступнику головного редактора науково-популярного журналу «Пам’ятки України: Історія та культура». Інша важлива деталь: талановитий фотохудожник не заробляє на життя журналістикою і знімкуванням, а робить це для душі, для колег і друзів, всіх небайдужих до старовини.
Його фототвори прикрашають не лише рідний часопис, але й обкладинки рідкісних альбомних видань серії «Бібліотека журналу "Пам’ятки України"» – «Україна на схилах Дніпра» Лідії Орел, «Українська мальована історія» Володимира Шагали, збірки «Академік Петро Тронько – оборонець національної спадщини».
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Сергія Васильківського, володар Гран-прі Всеукраїнського конкурсу інклюзивного образотворчого мистецтва імені Марії Примаченко, автор тріумфальних ретроспективних виставок у Національній спілці журналістів України в Києві та Ягеллонському університеті в Кракові не спочиває на скрижалях визнання і слави.
На одній з прес-конференцій із великою долею самоіронії, без найменшого натяку на погорду так розповідав про себе:
– Народився я в Одесі 1967 року на Пересипі, дитинство пройшло на Слобідці. Потім були район новобудівель Таїрово, навчання у Вітебську, армія, півтора року праці в клубі приморського санаторію і пере'їзд до Києва. Між цим всім повний мікс – напівбосяцька дитяча відірваність, музична школа, школа олімпійського резерву з фехтування, фарцовка, археологічні експедиції, лабання на весіллях…
Предки мої родом з Білорусі та України. За освітою я хоровий диригент. Кілька років попрацювавши за фахом, пішов у телевізійну індустрію, їздив знімати першу війну в Іраку зі сторони Саддама. Потім із дружиною у 1992 році створили власну фірму, яка знімала кіно, художнє та документальне, створювала передачі та музичні кліпи для телебачення, рекламу, навіть трішки попрацювала на Стівена Спілберга.
Працював телеоператором, монтажером відео, режисером монтажу, відеодизайнером. Між цим – хакером та мак-євангелістом, тримав другий на пострадянському просторі піратський хотлайн-сервер, який забезпечував у 1990-ті фактично всіх мак-користувачів програмним забезпеченням, яке не можна було дістати в Ех-СССР.
Десь прочитав цікаву річ, що людське життя рухається середніми річними циклами. Тобто кожні сім років відбувається оновлення думання, інтересів, будь-яких уподобань. Так і моє життя... Був період захоплення технікою, потім риболовлею, а далі – продав човен, купив фотокамеру і почав знімкувати.
Я дуже часто відвідував Західну Україну, на очі потрапляло багато цікавих будівель, що перебували у зруйнованому чи напівзруйнованому стані. В інтернет-мережі світлин таких споруд не було. А якщо й траплялися, то поганої якості... та й об'єкти скінчували своє життя з великою швидкістю. Скільки разів було – приїхав через півроку, а вже частини ліпнини немає, чи храмовий розпис обвалився, балкона немає – впала стіна чи дах. Ось тому і почав фотографувати.
У 2010 році Максим Рітус започаткував авторський історико-культурний проект «Українські пам'ятки архітектури. Спадщина». Відтоді двічі на рік, восени й навесні, проводить тематичні експедиції у різні куточки країни. Ретельно здійснює фотофіксацію сучасного стану пам'яток зодчества: палацових комплексів, замків, фортець, колишніх поміщицьких садиб і маєтків, монастирів, церков, костелів, синагог.
– Якщо я планую відвідати за два тижні експедиції близько ста пунктів, то приблизно за день виходить від семи до шести пам’яток. Надовго затримуватися не дозволяє час. Але до деяких об'єктів доводиться навідуватися по кілька разів, не відкриваються вони з першого разу або погода перешкоджає. Розумієш це, повернувшись додому і переглянувши відзнятий матеріал. Найчастіше так трапляється з церквами. Часто пам'ятка відкривається в іншу пору року зовсім по-новому. Вони як люди, їх життя і смерть починаєш відчувати і розуміти, лише впритул перейнявшись їхньою долею.
На зйомках в експедиції працюю дуже швидко, бо зазвичай мені не дозволяють багато знімкувати. У церквах сільської місцевості можна довго фотографувати, а от в маленьких містах вже починаються проблеми, – за мною ходять, спостерігають, щоб поганого не назнімкував.
Зараз, коли у країні неспокійно і йде війна, люди стали уважніше придивлятися до незнайомців, проявляти пильність. Багато храмів обкрадають, бо зазвичай відсутня сигналізація. І коли поліцейські запитують: «Так що вкрали? Покажіть фото», – розводять руками або показують такі світлини, за якими ідентифікувати вкрадене фактично неможливо. Завжди кажу священникам, що знімки ікон допоможуть правоохоронним органам розшукати їх, прискорити процес слідства.
Унікальність проекту Максима Рітуса в тому, що оригінальні високопрофесійні світлини українських пам'яток – відомих і маловідомих – виконані або панорамною методикою на 360 градусів, або з висоти пташиного лету одним із його найсучасніших квадрокоптерів, або із інших несподіваних ракурсів. Його поетичні світлини стають у нагоді мандрівникам, краєзнавцям, вченим-дослідникам, співробітникам державних пам’яткоохоронних установ, громадським активістам. Проект спонукає досліджувати, зберігати, плекати і відроджувати багатоманітну архітектурну спадщину.
«Дослідницька мапа» Максима Рітуса охоплює чималу територію: Західна Україна, Поділля, північні та центральні краї, трохи Півдня.
Серед зазнімкованих пам’яток Закарпаття, на які можна поглянути очима небайдужого митця, – церкви Різдва Пресвятої Богородиці у Діловому та Пилипці, Миколая Чудотворця у Колодному, Святодухівська церква у Колочаві, Домініканський костел Іоанна у Мужієво, Хустський замок, оборонний палац-замок у Довгому, замок Паланок у Мукачевому…
На Тернопіллі пан Максим осягнув історію і красу Богоявленського монастиря, собору святого Миколая, колегіуму в Кременці, Чортківського, Вишнівецького та Кременецького замків, палацу у Білокриниці, церкви святого Дмитрія в Козярях...
На Львівщині – це палаци Гріммів у Нижанковичах, Лянцкоронських у Тартакові, Бернардинський монастир у Сокалі, монастир кармелітів у Сусідовичах, костели святого Йосифа у Підгірцях, апостолів Петра і Павла в Перемишлянах, Михайлівська церква в Комарному, замок Гербуртів у Добромелі...
На Вінниччині Максим Рітус зафіксував величні замки і маєтки Четвертинських у Комаргороді, генерала Заботіна поблизу Оратова, княгині Щербатової у Немирові, Потоцьких у Тульчині, Вітославських у Чернятині, Протасових-Бахмєтєвих в селі Тиманівці та Чарномського у селі Чорномін.
По Києву – правді унікальні світлини Михайлівського Золотоверхого монастиря, Києво-Печерської лаври, Софійського, Володимирського і Пантелеймонівського соборів, Свято-Троїцького, Видубицького та Свято-Покровського монастирів, Кирилівської та Андріївської церков, а також Національного музею народної архітектури та побуту України, Золотих воріт. Перша, переважна частина цього зібрання
Матеріали експедиції пана Максима з Одещини, де він народився, вражають руїнами палацових і храмових споруд: маєтку Панкєєва у Василівці, собору Пресвятої Трійці та костелу Пресвятої Діви Марії у Лиманському, костелу Святого Георгія у Краснопіллі, палацу-садиби Курісів у Петрівці…
Зруйновані часом і байдужістю людей Пнівський та Раковецький замки на Івано-Франківщині, а також один із найцікавіших зразків оборонного зодчества на Покутті – замок у Чернелиці…
Жартома Максим Рітус називає себе професійним фотографом-аматором. Термін трохи зарозумілий, але розшифровується дуже просто. Його старий друг рибалка на прізвисько Каrреіа, коли його у черговий раз у великій компанії за багато спійманих великих коропів (а це іще одне із захоплень Максима) назвали професіоналом, зауважив: «Ми не професіонали, а любителі. Тому що інші цим гроші заробляють, а ми – задоволення. Професійні ж тому, що до своїх захоплень підходимо з професійною підготовкою».
У колекції масштабного проекту «Українські пам'ятки архітектури. Спадщина» – кілька сотень інтернет-публікацій. Дивовижні світлини спочатку з’являються у «Живому журналі» LiveJournal.com, потім на сторінці Максима Рітуса у Фейсбуці https://www.facebook.com/UaaHeritage Доповнені історичними довідками, вони утверджують неперехідну цінність здобутків українства з погляду вічності, плекають любов до архітектурної спадщини, сприяють зміцненню національної єдності і збереженню історичної пам’яті нашого народу.
– База пам’яткових даних, сформована в Україні, є, але вона не цілісна. Іноді складається враження, що держава не приділяє цьому достатньо уваги. Якби джерело було державне, ми б розуміли, що і де знаходиться. Так, існують каталоги, але вони настільки вузькоспеціалізовані, що не фахівцеві важко розібратися, та й знайти їх просто в інтернет-пошуковику складно. Вважаю, що потрібно це все подавати по-іншому, скажімо так яскраво, дохідливо і популярно, як це робить наш часопис «Пам’ятки України».
Як зауважив журналіст Юрій Пушненко, мало людей знають всю історію України, особливо ту, що таїться в її архітектурній неповторності. Ще менше намагаються показати її широкому загалу. Максим Костянтинович зараз робить те, що ніхто не наважується робити. Завдяки його праці з'явилася можливість побачити справжню красу нашої спадщини, недоступну людському оку, на просторах Інтернету.
Сам Маестро переконаний, кожен із нас повинен знати і шанувати красу й історію своєї країни – чи то руїни фортеці або відновлений замок, чи то старовинну дерев'яну церкву або мурований костел, залишки синагоги або зруйнований палац… Це все – наша старожитня культура, якій держава, на жаль, не приділяє достатньої уваги.
– Приємно, що не все у нас руйнується, деякі пам’ятки мають досить непоганий стан, але є і своя біда. Дуже часто їхнім ремонтом займаються люди, дуже далекі від розуміння, як це повинно бути і як це правильно робити, щоб не порушити той унікальний історичний шар. З церквами, звісно, історія гірша, священники з громадами сильно псують своїми ремонтами зовнішній вигляд храмів: знищені старі ґонтові дахи, опоясування дерев'яних церков бляхою та пластиковою вагонкою, це безумні пластикові вікна та двері в старих храмах. Але вони так розуміють красу, хоча насправді нічогісінько в ній не розуміють.
З палацами інша історія… Там, де є орендар, – стан задовільний. Але щойно пам'ятку лишають саму на себе – вона занепадає, горить, руйнується. Хоча запасу міцності в них ще багато, але час бере своє...
Шкода, що українські еліти іще не виховали справжніх благодійників і меценатів, гідних уславлених імен князів Острозьких, гетьмана Івана Мазепи, підприємців Терещенків.
Надзвичайно вдячний Максим своїм добродійникам, які підставляють йому плече і матеріально, і духовно. Одні – грошовою пожертвою, інші – оптикою, запчастинами до фотоапаратури й бусика, потужнішим пауербенком, новішим спальником або навіть каністрою пального. Старенький Рітусів мікроавтобус вже давно потребує заміни, але іще вірно слугує і транспортним засобом, дорожньою спальнею, польовою кухнею і сховком для найціннішого – квадрокоптерів і фотокамер.
– Мені, звісно, допомагає і родина: молодший син, старший онук і невістка, та переважно все я роблю сам. В останні роки активніші спонсори. Коли потрібна була машина, допомогли. Після обкрадання докупили або надали в користування фототехніку на безоплатній основі. Зараз оновив інший важливий аксесуар – квадрокоптер. З квадрокоптером трішки легше: горизонт можливостей розширюється. Є багато пам’яток, які важко відзняти із землі, тоді він допомагає.
Особлива вага знімкування культурної спадщини тепер, в умовах російського вторгнення в України, коли новочасні вандали нищать і архітектурні домінанти населених пунктів, і музейні колекції, і культові споруди. Саме тому Максим Рітус із березня 2022-го майже не буває вдома, його експедиція стала безстроковою, він поспішає увічнити пам’ятки, які кожною миті можуть опинитися під загрозою знищення московською армією.
Попри вік і хвороби, фотомитець і документаліст робить неоціненний внесок у збереження історичної пам’яті нашого народу, реінтеграцію тимчасово окупованих територій, і презентує у цьому альбомі неймовірно чарівний корпус унікальних світлин пам'яток Києва і Київщини.
Фотохудожник Максим Рітус, попри вік і хвороби, нині в дорозі, він поспішає рятувати пам’ятки і пам'ять.
Анатолій СЄРИКОВ
Максим РІТУС – відомий український фотохудожник, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Сергія Васильківського, перший заступник головного редактора журналу «Пам’ятки України: Історія та культура». Його творчість набула особливого розголосу завдяки історико-культурному проекту «Українські пам’ятки архітектури. Спадщина» (2010-2023).
